Reviews for The Encyclopedia of Ships: The History and Specifications of Over 1200 Ships - Chris Marshal...

The average rating for The Encyclopedia of Ships: The History and Specifications of Over 1200 Ships - Chris Marshal... based on 2 reviews is 3.5 stars.

Review # 1 was written on 2012-10-21 00:00:00 John Doe This is pretty much the go-to on the subject, comprehensive and with a bewildering amount of detail, sometimes to a fault, which is a good thing, I think. Let's face it, this is probably the most complicated region, politically- and historically-speaking in Europe, and to take on the task that Jelavich did was no mean feat, but she succeeds in capturing and teasing apart those complexities in a single volume. It never comes across as mind-bogglingly confusing as you might think. She takes a multi-level approach to the area, looking at the people and their histories from two outside perspectives, the Hapsburgs and the Ottomans who ruled them, and then each individual ethnicity from below. The main focus in this volume is, of course, the Greeks and what eventually became Romania, but space is given to the Serbs and others, all pawns in the 19th century's great power games. A classic!

Review # 2 was written on 2016-01-06 00:00:00 Peter Odendhal Після цієї я зрозумів, що історія національних рухів в Центрально-Східній Європі тісно пов’язана з історією національних рухів на Балканах. Адже, якщо подумати, то саме історія балканських націй була взірцем для решти націй: на 1900 р. саме там реалізувалися 4 національні проекти - сербський, грецький, румунський, болгарський. І більшість з них реалізовувалися за однаковою схемою: 1) національний рух ставав успішним завдяки підтримці великих держав; 2) національна держава виникала лише після великої міжнародної війни; 3) національна держава мала шанси отримати світове визнання лише у випадку, коли ставала а) монархією, яку б) очолював представник відомої та визнаної західно-європейської династії. Звісно, з цієї схеми були винятки: Сербія мала власну династію, а Греція отримала незалежність завдяки повстанню. Втім, для решти країн схема працювала "як годинник". Відтак, думаючи про український рух ХІХ ст. слід дивитися на нього не з перспективи 1919 р., а з перспективи 1913 р.: жоден з "гравців" на європейській арені не знав, що після 1914 р. всі монархічні принципи стануть неактуальними, а світовий порядок виявиться повністю розваленим: Австро-Угорщина, Російська імперія та Оттоманська Порта просто розлетяться на друзки. Війни попередніх десятиліть велися між імперіями, але завершувалися територіальними поступками, та не катастрофами. З цієї перспективи зрозумілою є ставка на українців в 1914 р. чи на Габсбургів, чи на Романових. Варто пам’ятати одну річ: на Балканах великі держави дотримувалися принципу рівноваги. Відтак, Росія, попри все своє величезне бажання, не могла приєднати до своїх володінь ні Волощину з Молдавією, ні Болгарію: навіть маючи для цього внутрішній ресурс, вона стикалася з опором решти великих держав, які не бажали її посилення на Балканах. Така ж була політика і щодо Австро-Угорщини. А тому Оттоманська Порта розвалювалася, але від’єднані території ставали новими державами, які формально були незалежними, а неформально могли перебувати в зоні впливу тією чи іншої європейської держави. Відтак, війна 1914 р. сприймалася саме в такому ракурсі: одна з імперій, між якими розділена Україна, точно програє. Відтак, від неї "від’єднають" частину територій. Але принцип рівноваги не дозволить приєднати цю територію до територій країни-переможця (це спричинить тертя і конфлікти в таборі переможців), а тому буде створено державу-протекторат. Отже, треба заручитися підтримкою великих держав, накопичувати власні сили і шукати кандидата в монархи, бо країна без монарха неможлива. В цьому світлі Вільгельм Габсбург не був таким вже авантюристом, а українці - утопістами. Якби перемогли Центральні держави, то королівство Україна цілком могло б виникнути. Ще одна важлива річ: розуміння логіки дій монархів типу Василя Вишиваного. Про нього написана монографія Тімоті Снайдера Червоний князь, але там цей момент опущено: монархи нових держав не були націоналістами в традиційному розумінні, але не були і середньовічними правителями. Діяльність королів Греції, Румунії та Болгарії засвідчує цікаву річ: вони прагнули слави та визнання (адже з молодших синів ставали незалежними володарями), але розширювали свої володіння, прикриваючись націоналістичними гаслами. Чи це був тверезий розрахунок, чи вони дійсно націоналізувалися - питання. Втім, для націєтворчих процесів ХІХ ст. це не мало великого значення. Отже, коротко про книжку: авторка подає цікаву і насичену історію балканських національних рухів, але зосереджується на політичному вимірі, тобто як ці рухи перемагали чи програвали. А тому книжка буде цікава і просто як історія Балкан, і як набір цікавих ідей та фактів для теоретичного пояснення та осмислення національних рухів ХІХ ст. До речі, після цієї книги я зрозумів, що теорія Роджерса Брубейкера була придумана на десятиліття раніше, але не викладена у формі теорії, а просто у вигляді історичних узагальнень. Прикладом таких "попередників" є роботи Барбари Єлавіч, але і Романа Шпорлюка.