Reviews for The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union,1923-1939

The average rating for The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union,1923-1939 based on 2 reviews is 4.5 stars.

Review # 1 was written on 2018-07-30 00:00:00 Wallace Chin Terry Martin seeks to tackle the question of how nationalities and ethnic minorities were treated in the USSR in the antebellum Stalin period. The Affirmative Action Empire admirably succeeds in sketching this out in a 460-page treatise that despite the vast and complex scope, and sometimes difficult train of thought, tells an intelligible tale of national-cultural pragmatism, hubris and redress. The case of the USSR is truly unique in the sense that a semi-developed interior deliberately stimulated the national consciousness and self-rule of its constituent minorities, carving out swathes of Russian-colonized land in which the Russian state-bearing people became their own minority. This reversed in the mid-thirties, when Russian feelings of national neglect were attended to and their identity was constructed around being the first socialist people. Stalin, as the Bolshevik nationalities expert, first drew up the Leninist principles that governed the very idealistic literacy and Affirmative Action Programmes in NEP times, which made remarkable progress in pulling the 'eastern' nations out of their 'backwardness'. Along the way, hundreds of thousands of people migrated (or were migrated, in the run-up to the second world war) to consolidate their national homelands in the Cultural Revolution of 1928-1933, until the Great Retreat of 1933-1939 signalled a re-appreciation of the place of Russian and the Russians within the USSR. Most interesting was the case of the linguistic Ukrainization, which demonstrated the very complex intersection of nation and class in Ukraine, which was divided between the rural Ukrainian-speaking farmer class and the urban Russian-speaking proletariat, and which resolution required a nuanced and experimental approach that sometimes favoured the former and sometimes the latter. In general, the most proletarianized classes won out, which is also why revolutionary justice most struck the non-Russian minorities, even in times when legally speaking they ought to be privileged over the Russian central government. Nevertheless, the peripheral nations attained an unprecedented degree of autonomy and bargaining power vis-a-vis the centre. Dense and challenging, The Affirmative Action Empire is nevertheless an unavoidable guide to Soviet national policy, no matter the political framework the reader prefers. Recommended.

Review # 2 was written on 2014-04-28 00:00:00 Mike Williams Книга Тері Мартіна присвячена проблемі, про яку українські історики мали б знати більше. А тому, на перший погляд, видається непорозумінням факт написання книги про національну політику в СРСР американським істориком. Втім, саме ця відстороненість і неангажованість робить книгу цікавою. По-перше, автор володіє фактичним матеріалом на "відмінно". Серед бібліографії є книжки українських істориків, про які не завжди згадують і в українських дослідженнях. Так само автор не працює на вторинних джерелах, але оперує матеріалами архівних справ. По-друге, автор не зосереджується виключно на Україні. Переважно, в працях про національну політику в СРСР 1920-х - 1930-х рр. українські автори схильні вбачати лише українське питання, іншими просто нехтуючи. Автор виходить за такі національні рамки історії, шукаючи наднаціональних закономірностей. Фактично, майже через 10 років ідентичну методологію запропонує Тімоті Снайдер в своїй праціКриваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, щоб зрозуміти логіку гітлерівського та сталінського режимів та терорів. Відтак, книга цікава оглядом національної політики в СРСР як цілісності, а не в окремій національній республіці. Крім того, вона пропонує схему, за якою розгорталася ця політика. Керуючись принципом: "Якщо рух неможливо придушити, його слід очолити", - радянська влада спершу започатковує кампанію коренізації (яка діяла не лише в Україні, де отримала назву українізації, але й в інших республіках), яка мала надзвичайні успіхи. Зокрема, саме ця політика сприяла національному "відродженню" східним народам СРСР, хоча для РСФРР це відродження було згорнуте і ліквідовано його наслідки в 1930-х рр. Саме ця політика сприяла консолідації західних народів СРСР (українці, білоруси тощо). Мета була простою: уникнути розгортання антирадянського націоналізму. Відтак, перетворити національну ідентичність на лояльну до комуністичного проекту. І навіть використати для поширення комунізму на сусідні держави. Йдеться про принцип П'ємонту, який було застосовано до фінів, українців, білорусів, молдаван, корейців тощо. Національна політика не була спробою виявити (витягти з підпілля) національних лідерів, щоб в 1930-і рр. знищити їх, а дійсно вірою в те, що такий проект сприятиме консолідації СРСР. На жаль, опір колективізації, посилення загрози зовнішнього вторгнення в СРСР (часто - уявна загроза) змінили цю політику. Відтак, на сцені знову з'являється російський народ, який до того був упослідженим: не мав власних органів управління, статусу національної меншини чи навіть титульної нації. Саме в 1930-х рр. формується нова візія російського народу - як ядра СРСР, адже лише він не мав небезпечних транскордонних зв'язків з буржуазними країнами (як українці, поляки, білоруси, фіни). Проте і в цьому випадку згортання національної політики не відбувається: національні республіки не скасовуються, а асиміляція не проголошується пріоритетом. Російський народ стає першим серед рівних. І за таких умов створення для нього національних органів також не є доцільним: адже для росіян батьківщиною є весь СРСР. Такий короткий виклад не відкриває всіх особливостей і цікавинок книги. Тому окремо зупинюся на кількох. По-перше, в СРСР в 1930-х рр. відбувається перехід від модерністського трактування нації (як спільнот, що виникають на певному етапі розвитку суспільства) до примордіалістського (нації є споконвічними спільнотами). Цей перехід зумовила, перш за все, логіка Великого терору, який був спрямований на ворожі нації (тобто ті, які проживали і на території буржуазних держав). Оскільки представники цих націй намагалися уникнути терору за національною ознакою, змінюючи власну національність, то 1938 р. НКВС видало розпорядження, що національність людини визначається національністю батьків. Якщо батьки мають різну національність, то людина може її обирати - між національностями батьків. Цей момент був визначальним для розпаду СРСР (про що писали Роман Шпорлюк в Формування модерних націй: Україна - Росія - Польща та Роджерс Брубейкер в Переобрамлений націоналізм. Статус нації та національне питання у новій Європі. Завдяки цьому асиміляція в СРСР не могла відбутися. Але також - відбувалося постійне нагадування, що в людини має бути національна ідентичність. А про важливість таких нагадувань писав Бенедикт Андерсон в Уявлені спільноти: Міркування щодо походження й поширення націоналізму. На цьому ж акцентує свою увагу і Тері Мартін: національна політика 1920-х рр., яка давала привілеї при працевлаштуванні на роботу не-росіянам, зробила поняття національності повсюдним і повсякденним. Якщо згадати, що в 1910-х рр. населення України часто не знало, якої воно національності, бо не вважало категорію "нація" за релевантну, то СРСР в цьому плані зробив гігантський поступ. Цей поступ завершився в 1991 р., але мова не про те. По-друге, в тексті автор показує механізм роботи бюрократичного апарату СРСР: м'ягка та жорстка лінія, терор як сигнальна система. Фактично, він виходить на цікавий висновок: офіційні заяви та документи є слабким джерелом при вивченні СРСР. Слід звертати увагу на реальні дії. Зокрема, якщо різкому публічному осудженню піддано великоросійський шовінізм, але жодного чиновника за нього не заарештовано чи розстріляно, то все це - голослівні заяви. Натомість, буржуазний націоналізм в пресі чи заявах урядовців може і не фігурувати як основна загроза, але проти буржуазних націоналістів проводяться масові показові судові процеси - то буржуазний націоналізм на практиці є ворогом №1. В тексті є ще низка цікавих і несподіваних ідей, які просто бракує місця і часу, щоб переповісти. А тому перейду до кількох критичних зауважень. 1. Автор не пояснює, як виглядала національна політика щодо східних народів. А саме: як відбувалося визнання за тим чи іншим племенем статусу нації? Хто це робив, як відбувалося транслювання цих висновків до органів влади? І чому карта серденьоазійських республік перекроюється протягом 1920-х - - 1930-х рр. дуже драматично. Зокрема, Киргизська СРР перейменовується в Казахську СРР. Як таке могло відбутися - як можна було переплутати два народи? І чому Узбецька СРР поглинає сусідні республіки, як і Таджицька. Яка доля була Закавказької федерації? 2. Автор завершує книгу висновком, що в СРСР не було наміру створювати радянський народ - це був лише риторичний зворот. Звісно, за Сталіна так і було (про що пише автор), але пізніше... Брубейкер показує, що за Хрущова йшла політика на створення цього народу. Отже, позиція автора є надто упередженою в цьому питанні. Та й загалом книжці бракує продовження - з оглядом національної політики в СРСР протягом 1939-1991 рр. Втім, це зауваження вже не до автора, а до майбутніх дослідників. Адже за Брєжнєва русифікація йшла повним ходом, як і політика асиміляції (яка обмежувалася переконанням про спадковість національності). Чому в другій половині ХХ ст. СРСР все ж відійшов від сталінізму, перейшовши на більш жорстку позицію? Книга ставить ці питання - і, можливо, стимулюватиме до пошуку відповіді на них. П.С. І що цікаво, вивявляється, що в 1930-х рр. побутувало поняття "соціалістична нація". В світлі цього поняття "буржуазний націоналізм" вже не є таким безглуздим: в нього міг бути антонім як будівництво соціалістичної нації. Цікава родзинка книги.