Moscow Theatres for Young People A Cultural History of Ideological Coercion And Artistic Inn... Book

Після цієї я зрозумів, що історія національних рухів в Центрально-Східній Європі тісно пов’язана з історією національних рухів на Балканах. Адже, якщо подумати, то саме історія балканських націй була взірцем для решти націй: на 1900 р. саме там реалізувалися 4 національні проекти - сербський, грецький, румунський, болгарський. І більшість з них реалізовувалися за однаковою схемою:
1) національний рух ставав успішним завдяки підтримці великих держав;
2) національна держава виникала лише після великої міжнародної війни;
3) національна держава мала шанси отримати світове визнання лише у випадку, коли ставала а) монархією, яку б) очолював представник відомої та визнаної західно-європейської династії.

Звісно, з цієї схеми були винятки: Сербія мала власну династію, а Греція отримала незалежність завдяки повстанню. Втім, для решти країн схема працювала "як годинник". Відтак, думаючи про український рух ХІХ ст. слід дивитися на нього не з перспективи 1919 р., а з перспективи 1913 р.: жоден з "гравців" на європейській арені не знав, що після 1914 р. всі монархічні принципи стануть неактуальними, а світовий порядок виявиться повністю розваленим: Австро-Угорщина, Російська імперія та Оттоманська Порта просто розлетяться на друзки. Війни попередніх десятиліть велися між імперіями, але завершувалися територіальними поступками, та не катастрофами.

З цієї перспективи зрозумілою є ставка на українців в 1914 р. чи на Габсбургів, чи на Романових. Варто пам’ятати одну річ: на Балканах великі держави дотримувалися принципу рівноваги. Відтак, Росія, попри все своє величезне бажання, не могла приєднати до своїх володінь ні Волощину з Молдавією, ні Болгарію: навіть маючи для цього внутрішній ресурс, вона стикалася з опором решти великих держав, які не бажали її посилення на Балканах. Така ж була політика і щодо Австро-Угорщини. А тому Оттоманська Порта розвалювалася, але від’єднані території ставали новими державами, які формально були незалежними, а неформально могли перебувати в зоні впливу тією чи іншої європейської держави.

Відтак, війна 1914 р. сприймалася саме в такому ракурсі: одна з імперій, між якими розділена Україна, точно програє. Відтак, від неї "від’єднають" частину територій. Але принцип рівноваги не дозволить приєднати цю територію до територій країни-переможця (це спричинить тертя і конфлікти в таборі переможців), а тому буде створено державу-протекторат. Отже, треба заручитися підтримкою великих держав, накопичувати власні сили і шукати кандидата в монархи, бо країна без монарха неможлива. В цьому світлі Вільгельм Габсбург не був таким вже авантюристом, а українці - утопістами. Якби перемогли Центральні держави, то королівство Україна цілком могло б виникнути.

Ще одна важлива річ: розуміння логіки дій монархів типу Василя Вишиваного. Про нього написана монографія Тімоті Снайдера Червоний князь, але там цей момент опущено: монархи нових держав не були націоналістами в традиційному розумінні, але не були і середньовічними правителями. Діяльність королів Греції, Румунії та Болгарії засвідчує цікаву річ: вони прагнули слави та визнання (адже з молодших синів ставали незалежними володарями), але розширювали свої володіння, прикриваючись націоналістичними гаслами. Чи це був тверезий розрахунок, чи вони дійсно націоналізувалися - питання. Втім, для націєтворчих процесів ХІХ ст. це не мало великого значення.

Отже, коротко про книжку: авторка подає цікаву і насичену історію балканських національних рухів, але зосереджується на політичному вимірі, тобто як ці рухи перемагали чи програвали. А тому книжка буде цікава і просто як історія Балкан, і як набір цікавих ідей та фактів для теоретичного пояснення та осмислення національних рухів ХІХ ст. До речі, після цієї книги я зрозумів, що теорія Роджерса Брубейкера була придумана на десятиліття раніше, але не викладена у формі теорії, а просто у вигляді історичних узагальнень. Прикладом таких "попередників" є роботи Барбари Єлавіч, але і Романа Шпорлюка.